ТОЙ, ХТО ЙДЕ КРІЗЬ ВОГОНЬ

З титульної сторінки Календаря Перемог на 2025 рік, випущеного Командуванням Сил Логістики Збройних Сил України, нам посміхається командир евакуаційної машини М-88 старший сержант Дмитро К. На численні прохання користувачів ми вирішили розповісти історію цього мужнього чоловіка, воїна – логіста, що працює в найгарячіших точках, під вогнем і загрозою ворожих дронів. Його завдання не менш небезпечне, ніж штурм чи розвідка: витягнути підбиту техніку з-під носа у ворога. Не маючи права на помилку, він іде в темряві, дихає чадом і курявою, і повертається з урятованими машинами. Йому та його евакуаційній групі присвячено цей нарис.

         Гусениці важкої ремонтно – евакуаційної машини М-88 вгризаються в розораний ґрунт, машина реве, немов розлючений звір, що вириває своїх із пастки. В повітрі – ядучий чад, сморід спаленого заліза й курява. Але люди працюють чітко й зосереджено: часом у повній темряві, без освітлення (щоби не привертати уваги ворожих fpv) вони чіпляють троси до перевернутого набік хаммера, тягнуть волоком у бік безпечної зони, подалі від місця бою, від фронту:

         “Доводиться розчищати дорогу – постраждало багато техніки, до якої не можемо пробитись, – розповідає 33-літній старший сержант Дмитро Т., командир евакуаційної групи, – ми йдемо слідом за технічною розвідкою. Мій екіпаж – три воїни: механік-водій, такелажник і командир. Намагаємось заручитися допомогою з бригад: троси потягнути й таке інше. Я показую, як підʼїхати: такелажник троси зачепив – все, швиденько потягли, чи поїхали».

            В екіпажі технічного еваку кожен знає, що секунди можуть коштувати життя: “Іноді доводиться йти на межі. Якщо техніка перевернута, піднімаємо стрілу крана – 32 тони вгору, як ніщо. Але все вирішує час. Якщо небо чисте, працюємо акуратно, якщо брудне – смикаємо на тросах і тягнемо, аби швидше вибратися” – провадить далі пан Вадим.   

         “Брудне небо” – це значить, що FPV-дрони крутяться в околиці, чатують на чергову жертву. А отже жодних затримок, жодних роздумів чи вагань: тільки рішучість!  

Там, де закінчується зона досяжності ворожих безпілотників, підбиту машину полагодять, поставлять “на ноги”: порівняють, “взують” у нову гуму колеса, відрегулюють ходову та інші життєво важливі елементи авто, а далі – знову на фронт, на виконання бойових завдань. Часто порівнюючи з алгоритмами роботи медиків, саме  так виглядає робота евакуаційної групи.  Ті, хто приходить на поле бою, коли там лишається техніка, вбиті й поранені, уламки людських історій і солдатських доль. Ризик – постійний супутник.

            “Ми працюємо швидко – під’їхали, зачепили троси, витягли і зникаємо в пилюці. Аби тільки не запізнитися. Машини старі, але міцні. Вони витримують удари, як і ми. Бо немає вибору – треба їхати, треба рятувати нашу техніку”. 

            Війна не залишає місця для страху, але й не прощає легковажності.

“Без евакуаційних груп зараз нічого не зробиться. Як забрати машини? Робота небезпечна. Не страшно лише дурневі”, – каже Дмитро. Страх є, й він завжди поруч, але ніколи не паралізує”. Це – рятівний страх, який не дає захопитись удачею: небезпекою нехтувати не можна.

            Екіпаж працює переважно в “темні” й “сірі” години, між ніччю й світанком, адже витягати підбиту техніку треба на лінії зіткнення; іноді від ворожих позицій відділяє лише тисяча метрів. У сутінках дрони видно здалеку – вони рояться, немов світлячки. Тепер їх стає дедалі більше: на випадок зустрічі з дронами Дмитро й побратими мають помпові рушниці. Втім, вони можуть допомогти, лише коли дронів небагато. Протидіяти їм щораз складніше: якщо раніше (ще два роки тому) вони атакували поодинці чи невеликими групами, по 2 – 3 “пташки”, то тепер це – цілі “рої”. Серед БПЛА є такі, що несуть кумулятивний заряд – найнебезпечніше, що може бути для техніки. Щоб уникнути враження, ремонтники монтують на техніку захист: решітки, ґратки (“мангали”), листи заліза, які не дають кумулятивному заряду пропалити, прогризти броню. Це називається “обварювати” машини, і це – один із найвідповідальніших моментів у збереженні техніки та життя особового складу.

            “При обварюванні враховується, щоб був доступ до лебідки, до стріли, до дверей (виходу) – щоб не заблокувати, – розповідає пан Дмитро, – враховуються щонайменші нюанси. Зараз кожна машина йде на обварку – це обовʼязково”.  

            Але у відповідь на винахідливі розробки й напрацювання автомеханіків удосконалюється й ускладняється тактика безпілотників: рій FPV “розбирає” захист, а тим часом ударний апарат із кумулятивним зарядом знаходить вразливе місце й точно вражає.

            “FPV—дрони  бʼють не по машині, а по сітці, – пояснює старший сержант Дмитро. – Це захист особового складу. Ось, наприклад, хаммер був обшитий. FPV позбивали обварку, оголили невеличку площу, й туди влучив кумулятивний [заряд], пропалив броню – весь струмінь полумʼя пішов усередину машини. У нас теж потрапляли [М-88], але в нас броня міцніша. Ну, може нам просто більше поталанило”.

            РЕБ також не завжди допомагає проти дронів, а особливо відтоді, як зʼявилися БПЛА на оптоволокні. Тому долю вирішує якість захисту, відвага й винахідливість, і зрештою – звичайне солдатське щастя.

            Зовсім нещодавно таким же чином дрони розібрали авто технічної розвідки, що зазвичай іде попереду евака Дмитра. “На щастя, екіпаж вижив – поранило лише командира підрозділу, що вийшов на виконання завдання також. Він уже відновився, готовий до бою”, – додає пан Дмитро.  

            Народився Дмитро Т. 1992 року в Миколаєві — місті, загартованому вітрами і працею. Це великий промисловий центр, особливо у галузі суднобудування, металургії та харчової промисловості, поряд з тим великий військовий осередок. Тож перед хлопцем був великий і складний життєвий вибір, але один із варіантів переважив усе решту: служба у війську.

         З 2010 року — спершу строкова служба в миколаївській військовій частині й демобілізація, та не минуло й року, як Дмитро ухвалив рішення повернутися: сподобалося у війську. Контракт, підписаний 2012-го став початком довгої дороги, пройденої разом із рідною частиною і з війною. Армія стала домом і школою. “Ні про що не жалію, армія мене навчила й дала все необхідне.”

         Роки минали, а він разом із товаришами навчався, брав на себе щораз більше відповідальності. Бо евакуація — це не просто робота, це місія. Витягнути розбиту машину, зберегти її для війська – ось де можна бути корисним. “Без нас ніяк. Хто забере техніку? Без евакуаційних груп нічого не зробиться.”

         А поза армією в сержанта Дмитра є ще дві важливі життєві справи – його сім’я і релігійна спільнота євреїв Миколаєва, активним членом якої він є з дитинства. Жінка й двоє дітей наповнюють дні радістю та любовʼю, а на фронті  думки про них дають сили боротися. Тихий безпечний тил, до якого пан Дмитро планує повернутися після напружених, повних тривог днів служби.

         І друга, численніша сімʼя – брати й сестри у вірі. Впродовж повномасштабного вторгнення Дмитро лише один раз зустрічався з раввином – капеланом, коли перебував на лікуванні в шпиталі. Тож по закінченні бойових дій, з поверненням на рідну миколаївську базу Дмитро планує відновити релігійне життя вірянина.

              Певні надії воїнам з евакуаційної бригади дає наказ Головкома про виплати росіянам винагороди за пригнану ними військову техніку, адже в такий спосіб відкриваються реальні перспективи отримання її в придатному стані. Ба більше, це може давати не лише бойові машини, а й цінну розвідувальну інформацію. Також цей спосіб поповнення парку має чимало принад, адже евакуація (що дотепер була основним засобом відновлення парку) часто здійснюється в екстремальних бойових умовах. 

         Досі Дмитро та його побратими памʼятають лише один випадок передачі техніки. Але втрати росіян ростуть, а відтак у лавах збройних сил росії падають бойовий дух і мотивація — випадки переходу росіян на українську сторону зі здачею техніки можуть почастішати. Особливо, якщо ціни на доставлене в такий спосіб озброєння не будуть захмарними, а ближчими до реальності — так, щоб обидві сторони були зацікавлені в комерційній угоді, і щоби Збройні Сили України безпосередньо мали можливість виплачувати гонорари.   

Р.S.  У розповсюджуваних інформаційних матеріалах щодо винагороди військовослужбовцям збройних сил та інших структур російської федерації за добровільно передану Збройним Силам України придатну для застосування бойову техніку передбачається:

– До 1.000.000$ США

– Нові документи з новими персональними даними

– захист і право перебування в Україні

– можливість виїзду в безпечну третю країну

– повну анонімність і захист.”

Розмір грошової винагороди передбачено в статті 1 Закону України “Про встановлення винагороди за добровільно передану Збройним Силам України придатну до застосування бойову техніку країни – агресора”:

Бойовий літак (винищувач, бомбардувальник чи штурмовик) – $1 млн.

Бойовий вертоліт $500 тис.

Реактивна система залпового вогню калібру до 122 мм включно $25 тис.

Реактивна система залпового вогню калібру більше 122 мм. $35 тис.

Танк, наземна артилерія (самохідна) $100 тис.

Бойова машина піхоти (десанту), бронетраспортер, броньована розвідувально-дозірна машина, бойова броньована машина, машина із захистом від мін і засад (MRAP) $50 тис.

І т.д.                                               КІНЕЦЬ