Старший солдат Денис Ванда, учасник бойових дій, з червня 2018 року у складі сил та засобів ООС брав безпосередню участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф проти України. В подальшому виконував бойові завдання у складі ОТУ “Донецьк”, МП “Катран”; виконував бойові завдання за призначенням у підпорядкуванні ОСУВ “Хортиця”. Протягом 2023-2024 років у складі ремонтної групи за його безпосередньою участю було відремонтовано більше 130 одиниць ракетно-артилерійського озброєння, мінометів, гаубиць і танків, у тому числі, і в зоні бойових дій з противником. 23 жовтня 2023 року нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест».
Доля хлопця складалася традиційно для українського юнака: закінчив школу, поступив до аграрного університету. Але скоро зрозумів, що навчання його не приваблює. Сказав батькам: «Ну який з мене аграрій? Мене техніка вабить більше, ніж земля». Через півтора року перевівся на заочну форму навчання і пішов до війська. На питання: «Чому?» зазвичай знизує плечима і відповідає: «Цікаво було. Чому все так трапилося? Майдан, війна… Навіщо це нам, моєму поколінню? Що ми маємо із цим робити – і як це спинити? Ну і все таке».
У 18 років прийшов до ремонтно-відновлювального полку міста Миколаїв і зразу підписав контракт. Взяв відношення з частини, прийшов БЗВП та фахову підготовку у Старичах і повернувся в полк у званні солдата контрактної служби.
Власне, для юнака тоді це був шлях не так до війська, як у пожежники; бо на пожежну службу не брали без військової підготовки, а йому дуже кортіло. Але потім так склалося що, зрештою, він став майстром з ремонту артилерійського озброєння. Вміє лагодити все, що стріляє, від кулемета і міномета до потужних «Гвоздик» та «Піонів».
Власне, участі у бойових діях їх підрозділ тоді не брав, займався виключно відновленням техніки. Про початок своєї служби у ремонтно-відновлювальному батальйоні ремонтно-відновлювального полку юнак розповідає з захватом: «Мені тут одразу все сподобалося. Власне, лагодити техніку я почав ще у шкільні роки, навчався самотужки. Дивився, як роблять інші – і собі старався робити так. З початком служби почав дізнаватись, як ремонтується військова техніка. У нас були фахівці з Вознесенська, щось вони підсказували, щось хлопці з Оржева, які теж були тут. Техніка ж – як? Плюс-мінус все однакове. Тільки те на колесах, а те на гусянці».
Справжня війна увірвалася в долю Дениса, коли йому виповнилося 22. У лютому 2022 року його ремонтно-відновлювальний полк перебував на летовищі у Краматорську, лагодив військову техніку, яка надходила з передових позицій, і відправляв її знову виконувати завдання за призначенням. 24 лютого почалося для підрозділу ще з 23-го: близько 11 ночі над аеродромом почали літати ворожі дрони. Очевидно, шукали, куди вдарити. Ремонтники доповіли про це у штаб – і отримали наказ відвести всіх жінок-військовослужбовців у бункер, а самим перебувати в готовності.
Отже, ще до настання 24.02.2025 собовий склад полку зайняв позиції для оборони летовища. Крім автоматів, військовослужбовці не мали з собою ніякого іншого озброєння. Ближче до ранку їм видали трохи кулеметів, «мух» та «ПТУРів» зі складів РАО – втім, це більше стосувалося офіцерів, які знали, як з цим поводитись. Один з офіцерів вночі зганяв у Бахмут, привіз від волонтерів прилад нічного бачення. У тих, хто пам’ятав початок війни, ще свіжі були у пам’ті штурми Краматорського аеродрому, які здійснювали російські бойовики у квітні 2014 року, тому бійці поставилися до задачі відповідально. Але ніхто не думав, що події розгортатимуться саме так…
Годині о четвертій ранку над Краматорськом почали кружляти літаки. Почулися перші вибухи. Противник намагався уразити пункти управління, але йому це не вдалося: ТПУ були заздалегідь переміщені в безпечні місця. В результаті обстрілів серед ремонтників ніхто не постраждав, був лише один 300 у сусідній бойовій частині.
По завершенню авіаційного нальоту ворог зробив спробу проникнення дрг на територію летовища. Його відбили бійці Національної гвардії, які тримали оборону ближче до складів та штабу. Швидше за все, напад здійсновався силами місцевих колаборантів або заздалегідь закинутих у наш тил ворожих військ. Можливо, вони мали завдання захопити аеродром і прийняти туди літаки з окупантами, як це планували здійснити у Гостомелі – але ні тут, ні там у ворога цей сценарій не пройшов.
Ремполк у перших боєзіткненнях участі не брав, стояв у обороні на інших напрямках летовища. Приблизно через тиждень його почали відводити в населений пункт Межова Дніпропетровської області. Близько чотирьох місяців ремонтники виконували тут завдання в інтересах сил оборони: як завжди, відновлювали пошкоджену у бойових діях техніку. Потім коротка ротація на ППД у Миколаїв – і знову на бойові, знов на Донеччину.
Лише півтора місяці вдалося Денису побути вдома, з дружиною: під час ротації його відправили до Німеччини отримувати навички майстра з ремонту славетних гармат М777, які серед українських військових мають назву «три сокири». Це британсько-американська причіпна гаубиця калібру 155 мм, яка використовується Збройними Силами України з 2022 року. Гаубиця відома своєю точністю та дальністю стрільби, а також відносно невеликою вагою, що дозволяє транспортувати її за допомогою гвинтокрилів і розташовувати у найнесподіваніших місцях.
Пройшовши двотижневе навчання, Денис прибув до свого підрозділу на Донеччину і приступив до виконання завдань з ремонтів. В основному, лагодили стару техніку радянського зразка, яка дісталася нашим Збройним Силам після набуття Україною Незалежності, а також трофейну, тих самих зразків. Причина проста: її набагато більше у наших Збройних Силах, ніж іноземної, та й з ладу вона виходить частіше через свій вже геть старезний вік. Втім, траплялися також і сучасні види озброєння, отримані від зарубіжних партнерів. Юнак розповідає, що головною проблемою у ремонтах закордонної техніки була відсутність потрібних запчастин та «заточеність» іноземців на заміну пошкоджених вузлів заводським способом замість польових ремонтів. Але українські ремонтники успішно долали цю перешкоду, винаходячи власні способи відновлення пошкоджень.
Пізніше, на Херсонському напрямку, куди підрозділ прибув після звільнення Херсонщині, в ремонт почало надходити більше сучасної закордонної техніки. Загалом Денис спеціалізувався на ремонтах танків, самохідної артилерії, причіпних гармат – а їх було стільки різних моделей, скільки країн надавали нам допомогу, тобто десятки. Працювали у різних населених пунктах, тільки-но звільненених нашим військом від противника, тому трофейні радянсько-російські зразки теж траплялися. Але, у зв’язку з тим, що противник тікав з Херсонщини дуже швидко, трофейна техніка здебільшого потрапляли до рук захисників України цілісінькою і відразу ставала до бою у наших підрозділах, ефективно відпрацьовуючи по ворогу.
Питання: «За що тримали нагороду?» завжди вганяє Дениса у стан ніяковості. Він знизує плечима: «Ну, я не знаю… Ми ж не стріляємо, і штурмувати посадки не ходимо. Я так розумію, це за те, що ми ремонтуємо багато техніки, часто прямо на місці, на вогневих позиціях. Знаєте, ми, хоч і ремонтний полк, але виїжджаємо майже на «нулі», за 1-3 кілометра до лінії бойового зіткнення, у «червону» зону. Там, куди ми приїздимо, дрони літають, артилерія дістає, РСЗО. Все прилітає. Арта б’є на 26 кілометрів, тож ясно, що до нас вони по-любому дістануть. Нещодавно була в нас точка за 2,7 кілометра до лінії фронту. Чому так близько? Тому що треба. Артилеристам потрібно працювати, і вони підбираються якомога ближче до противника. І от саме тут трапляється поломка, або їх накриває контрбатарейним вогнем. Витягнути САУ, танк, гармату чи той же «Хаймарс» – не можна, бо це переміщення, яке може помітити ворог. Простіше і безпечніше полагодити зламаний вузол чи усунути пошкодження на місці, ніж заганяти у чисте поле величезний тягач, вантажити важку бронетехніку і намагатися її вивезти. Це все люди, людські життя і «засвітка» позиції. Тому краще і безпечніше завести нас туди».
Денис розповідає, що на початку активних бойових дій ремонтникам не дозволяли їздити на позиції. Їх змушували витягувати техніку у безпечну зону. Але раніше не було дронів, було простіше. Нині ситуація змінилася, і це треба враховувати. Звісно, не всі ремонтні роботи можна виконати на місці, але 90% точно безпечніше робити без евакуації техніки.
До плюсів своєї роботи юнак відносить також постійні переїзди, знайомство з різними ділянками фронту та з фантастичними людьми – Героями новітнього часу. «Наша команда невелика, вісім чоловік разом з начальником, командиром зводу. Але всі дружні, ми дуже давно вже разом, – з гордістю розповідає юнак. – Комвзводу Євген А., дуже хороший командир, багато чого вирішує. Він старший лейтенант, але, думаю, чергове війькове звання у нього не за горами. У нас чудові майстри: Бердніков Вадим, Олександр Кригер. Влад Безкоровайний, Андрій Осадчий, Василь Гаврілов. Недавно до нас прийшов Андрій Мудрієвський, теж непогано розуміється на техніці. Працюємо…»
Вдома на Дениса чекають дружина Катя та донька Емілія, якій недавно виповнилося два рочки.
«Хотілося б побільше молоді у нашій спеціальності, – говорить Денис. – Такої, у кого очі горять і серце швидше б’ється, коли бачить роботу нашої зброї. Хто розуміє: від швидкості і якості наших ремонтів залежить життя наших побратимів на лінії бойового зіткнення та безпека наших рідних у тилу».
підполковник Олена Мокренчук,
пресофіцер Збройних Сил України
