73-річна Євгенія Сагайдак: понад пів століття на службі армії та незгасна відданість Україні
Євгенія Сагайдак має п’ятдесят чотири роки трудового стажу, набутого у військовій сфері діяльності. Вона – найстарша за віком працівниця Збройних Сил України, але її енергійності, ясності розуму та відповідальності в роботі заздрять молоді.
Замолоду Євгенія в Київському університеті ім. Драгоманова отримала спеціальність викладача російської мови та літератури, але ніколи цей предмет не викладала, бо, ще будучи студенткою, вийшла заміж за слухача Київської авіаційної академії, і після закінчення навчання, вже з першим сином, молодята поїхали служити в Монголію. Загалом, в армії Євгенія Валентинівна з 1971 року. На заводі оборонно-промислового комплексу в Харкові відслужили з чоловіком більше 20 років. Потім повернулися у рідний Київ. Це був 1996 рік, п’ятиріччя Незалежності України.
Але тут на їх родину посипалися нещастя. Помер коханий, і для вдови, на руках якої двоє синів, почалися труднощі з пошуком засобів до існування у країні, яку лихоманило від змін. Влаштувалася на завод відомий за назвою “Радар”, військовий зв’язок, – але почалося знищення і розкрадання армії, і військового зв’язку теж. Оскільки пані Євгенія прийшла сюди недавно, під скорочення вона потрапила в числі перших. Але їй пощастило знайшлось місце в Архіві Міністерства оборони України, який тоді називався “Центральний архів”. Розташовувався на Печерську, за спорудою метро “Арсенальна”.
“Крім поточних труднощів, це були часи після аварії на Чорнобильській атомній електростанції, і практично 80% документів були в нашому архіві”, – розповідає Євгенія Валентинівна. – “Запити на підтвердження чорнобильського посвідчення нам надходили постійно. А через те, що згодом було три перегляди статусу “чорнобильців”, в результаті яких людям треба було підтверджувати своє перебування в зоні радіаційного забруднення, у багатьох випадках доводилося робити це через суд. Але мені вдавалося вирішувати судові справи позитивно, кільканадцять разів навіть вигравала суди на 100 і більше тисяч гривень. Це була ретельна робота.
По-перше, допомогти людям, які справді брали участь у ліквідації катастрофи: наприклад, військовослужбовці частин поблизу атомної станції, які потрапили під “хмару”, але не були внесені до реєстру; або водії, які заїжджали у зону зараження, але через хаос у списки не потрапили.
По-друге, коли пішли виплати “чорнобильцям”, з’явилося багато бажаючих “намутити” і собі посвідчення – хоча ці люди навіть близько не підходили до зони відчуження, деякі у цей час взагалі перебували на території інших держав, наприклад, у росії на заробітках, у Сибіру. Змусити таких негідників відмовитися від своїх планів теж було однією з моїх задач”.
Раніше закон встановлював статус “чорнобильця”, якщо у людини є запис, що вона знаходилася в такий-то період часу у Чорнобильській зоні. А що таке ця зона? Не тільки місто, ліси навколо, села, військові частини. Треба було підтвердити дати перебування на цій території, мету виконання завдань. Багатьох документів не вистачало. На той час всі дуже боялися радіації, тож папери, які так само “фонили”, як і інше військове майно, часом просто прикопували десь у землі, щоб не везти на “чисту” територію.
Крім судів та надання довідок про причетність до Чорнобильських подій, Євгенія Валентинівна, як керівник архіву, практично через день бувала в Генеральному штабі Збройних Сил України, тому що адміністрація – це не тільки кадри та штати, але і ремонти приміщень. Будинок архіваріусів був дуже старий, ще й метро під ним. Від вібрації стіни почали давати тріщини. Доводилося часто спілкуватися з фахівцями київського квартирно-екслуатаційного управління. Вибивати матеріали, майстрів, домовлятися про терміни поточних ремонтів.
На той час – у 1999 році – архівом Міністерства оборони України займався полковник Фоменко, нині генерал. Одного разу, побачивши завзятість і професіоналізм цієї жінки, він запропонував: “Євгеніє Валентинівно, ви крутитесь цілими днями за таку мізерну зарплатню, меншу, ніж у солдата чи працівника у цивільній сфері. Чому б вам не перейти до Генштабу?” У 47 років поважна пані ледь не вперше засумнівалася. Утім, в січні 2000 року перейшла працювати на посаду провідного спеціаліста у секретаріаті Генерального штабу. Потім були реформи. Їй запропоновано робоче місце в квартирно-експлуатаційному адміністративному управлінні Збройних Сил України. Згодом Головне квартирно-екслуатаційне управління ліквідували, створивши натомість Центральне управління інженерно-інфраструктурного забезпечення Командування Сил логістики Збройних Сил України. А пані Євгенія так і продовжує робити те, що виконувала 25 років тому. Вона переконана: “Якщо ти – спеціаліст високого класу і порядку, маєш цьому відповідати до дрібничок. Поки я можу приносити користь, кидати армію не збираюся”.
Жінка розповідає про свою роботу, і очі її світяться. “Власне, це опрацювання документів” – захоплено говорить далі. – “А їх може бути від півсотні до ста за добу, я уважно вичитую і прикріплюю пропозиції щодо розподілу на начальників відділів. Моя задача – відслідковувати хід виконання та контролювати проходження документу, їх відпрацювання та відповіді заявникам.
Розумію, що це не зовсім цікава тема, особливо для молоді, яка живе в інтернеті, захоплюється штучним інтелектом, програмами, гаджетами… Але ретельність і уважність при обробці інформації надважлива, її не заміниш машиною. Спражній фахівець має вникнути у суть питання, навіть якщо заявник не коректно виклав запит чи проблему.
Одним із напрямків роботи нашого управління є відновлення та ремонти зруйнованої інфраструктури військових частин. Гуртожитки, житло, склади, технічні та адміністративні споруди військовослужбовців. Відновлення буде тривати ще довго навіть після закінчення війни, це сотні військових об’єктів, організацій, полігонів, житловий фонд… Кожен день надходять заявки: потрібні матеріали, гроші на відновлення, техніка… Треба, треба, треба… Документообіг дуже великий, і маємо його підтримувати у належному стані.
На сьогоднішній день, з початку року, нами вже відпрацьовано понад чотири з половиною тисячі документів. І все це – долі людей, довідки, вирішення питань житлового забезпечення, організація відновлювальних і будівельних робіт та багато іншого. Фактично я тут зараз – головна база даних, тому потрібна,” – спокійно підсумовує пані працівник Збройних Сил України.
В умовах, коли у Збройних Силах України не вистачає людей, для держави важливо знайти спосіб задіяти фахівців пенсійного віку. Нещодавно був прийнятий закон про можливість військової служби для старших за 60 років, з опцією продовжувати контракт щороку. Звісно, за умови виконання своїх обов’язків та прийнятного фізичного стану. Є багато фахівців в літах. Чому б не надавати їм можливість вкласти свої сили, знання і досвід у розвиток військових структур.
73-річна Євгенія Сагайдак вважає: “Моя мета – бути корисною людям і Україні. Йдучи додому задоволеною, думаю про те, що таки щось хороше сьогодні я зробила.”
