На теренах України військова логістика має понад тисячолітню історію. Факти логістичного забезпечення війська задокументовано вже в найдавніших літописах Русі-України.

У часи панування руських князів логістичні завдання вирішувалися насамперед пересувним табором (валкою возів), який мав назву “обоз” — там було продовольство, намети, зброя, обслуга, худоба та все необхідне для ведення війни. В обозі військо перебувало перед битвами, тут вояки озброювалися, з обозу виходили в бій, й туди ж поверталися після бою. Тут залишалися й ті, хто обслуговував коней, вози, готував їжу, лагодив зброю та обладунки.

Поява вогнепальної зброї, зокрема артилерії у литовсько-польську добу (XIV–XVII ст.) закономірно викликала потребу в її обслуговуванні. Для цього залучалися спеціально підготовлені майстри. Вони ж мали опікуватися і зберіганням боєприпасів. Переважно це були іноземці – німці та чехи. Саме вони поширювали тогочасний передовий досвід артилерійської справи в Україні. Це було одним із кроків налагодження стійкого військово-технічного зв’язку із Західною Європою. Обов’язком цих спеціалістів було вести догляд за гарматами та утримувати їх у доброму стані. Вони ж виготовляли кулі та порох.

Пригадаймо один із найяскравіших епізодів у історії воєн, коли логістика вирішила долю битви. 8 вересня 1514 року під Оршею обʼєднане русько-польсько-литовське військо, очолюване руським князем Костянтином Острозьким, перемогло московитів не в останню чергу завдяки логістичним підрозділам, що в умовах тривалих маршів і складної місцевості забезпечили постачання продовольства й боєприпасів, а також відповідали за організацію таборів і транспортування важкої артилерії.

У добу козацтва логістика зосереджувалася в руках спеціальної посадової особи – генерального обозного. Як указує сама назва, на нього покладалася відповідальність за військовий обоз. Крім того, він командував облаштуванням військового табору під час походів та козацькою артилерією. Йому підпрорядкувались полкові обозні. Це була перша особа при гетьмані – за його відсутності генеральний обозний головував на раді старшини, а під час походу призначався наказним гетьманом.

Таким чином, технічне і транспортне забезпечення війська перебувало у віданні генеральних обозних, які контролювали збирання та постачання до армії пороху, свинцю, витратних матеріалів для артилерії, а також козацький    “транспортний парк” – табуни коней і волів.

Українські гетьмани видатні воєначальники Петро Конашевич-Сагайдачний та Богдан Хмельницький приділяли велику увагу забезпеченню козацького війська.

Талановитим військовим організатором був гетьман Іван Мазепа. Він зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську а також ознайомити козаків із новими видами озброєння, намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї.

Іван Мазепа всебічно сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. За часів його гетьманування в Батурині, тодішній гетьманській столиці, існували майстерні з виготовлення гармат на регулярній основі. Там же вони й ремонтувалися. Саме за мазепинської доби виготовлення гармат в Україні стає регулярним.

У військах австро-угорської імперії Габсбургів та в російській царській армії військові логісти називалися інтендантами. Вони відповідали за матеріальне забезпечення армії, включаючи постачання продовольства, умундирування, зброї та інших ресурсів.

Великої ваги інтендантська служба набула у війську Павла Скоропадського: на відміну від лідерів Української Центральної Ради, гетьман усвідомлював важливість припинення стихійного військового руху й надання йому організованих форм регулярної боєздатної армії як гаранта державної незалежності України. В уряді гетьманату військовому міністрові підпорядкувувалися троє “товаришів міністра”, із яких другий вирішував “усі питання по всіх родах постачання армії (грошей, харчів, зброї, усього майна, санітарних засобів, касарень – [казарм – Т.Ш.])”. Була інтендатська служба й у війську Директорії.

Військові логісти-інтенданти були й у окремих підрозділах Української Повстанської Армії. Вчасне постачання було життєво необхідним для підтримки боєздатності “війська без держави”, що вело бойові дії в нечувано складних політичних та військових умовах.